пятница, 28 февраля 2014 г.

Путин приступил к оккупации Украины

   Номер с гражданской войной не прошел. Украинцы не воюют друг с другом. Нам просто нечего делить между собой. Нам все равно на каком языке кто из нас разговаривает, тем более, что большинство владеют как русским так и украинским. За всю свою жизнь я не только не видела как бандеровцы едят русских младенцев, я вообще ни одного бандеровца не видела. За всю свою жизнь я не слышала, чтоб какому-либо человеку любой национальности говорили гадости и указывали куда ему надо уехать.
  И вот Президент России не скрываясь рассылает БТР, вертолеты и военных по Крыму. Пока еще только по Крыму.
   В общем-то ожидаемо. Только вот концовка кабаева не порадует. Украина не только не Россия, но и не Грузия, не Осетия, не Абхазия. Слишком многое нам пришлось пережить, слишком многими пожертвовать, чтобы теперь недоумкуватый карлик мог прийти на нашу землю и не получить по носу
  И еще хочется сказать той девочке, что отфрендила меня и написала слезливый пост на Лиру, что ты теперь скажешь? Любить свою страну святая обязанность каждого, но позволять властям своей страны рвать на части чужую землю - лицемерие, молчаливое согласие с имперскими замашками и шовинистической политикой.
   И поэтому, вот

Народ ответил Зеку





  И это только начало.... Далі буде...
Если русский любит Россию — он патриот. Если украинец любит Украину — он 

махровый бандеровский националист. Если русский говорит «хохол» — он по-доброму 

иронизирует над представителем братского народа. Если украинец говорит «москаль» 

— он выявляет этим свою националистическую, антироссийскую сущность. Если 

русский митингует — он отстаивает свои интересы. Если украинец митингует — он 

отрабатывает американские деньги, выплаченные ему в антироссийских целях. Если 

русский президент общается с американским президентом — он налаживает отношения 

между двумя странами. Если украинский президент общается с американским 

президентом — они оба плетут антироссийский заговор. Если русский говорит на 

русском языке — он просто русский. Если украинец говорит на украинском языке — он 

Бендера недобитый. Если президент России декларирует пророссийские лозунги — это 

нормальный президент Если президент Украины декларирует проукраинские лозунги 

— он проамериканский и антироссийский президент. Если русское правительство не 

соглашается с украинским правительством — оно отстаивает национальные интересы. 

Если украинское правительство не соглашается с русским правительством — абарзели 

ваще.

​Русский шанс

http://lb.ua/news/2014/02/15/255489_russkiy_shans.html

​Русский шанс



Фото: Арсен Аваков
Когда мы говорим о русских – подразумеваем именно Россию. В Украине принято говорить, как правило, о русскоязычных, включая в это вязкое определение людей разных национальностей и культурных традиций. И все же не будем забывать о тех отличиях, которые существуют между русскими Украины и теми же русскоязычными украинцами. Последние говорят на своеобразном наречии русского языка, к тому же не воспринимая его литературную форму в качестве языка родного.
Они русскоязычны, как правило, во втором, максимум – в третьем поколении. Им чужды русские культурные и бытовые традиции, они еще могут воспринять «как своих» Гоголя или Булгакова, но Тургенев или Чехов – это для них уже очень далекая литература, в застолье – какими бы ни были их политические взгляды и ориентация на Восток или Запад – они после первой же рюмки запевают «Ти ж мене підманула» – а русских народных песен они и не знают вовсе, никто их не учил. Русские Украины – один народ, а русскоязычные украинцы – часть другого. Тем не менее, когда в Москве говорят о «защите соотечественников», то подразумевают именно «русскоязычных», но никак не русских. И Партия Регионов защищает именно русскоязычных, а никак не русских. А отдельные ее политики, которым как будто бы «поручены» русские, воспринимают их исключительно как часть советского имперского этноса – и в этом смысле больших русофобов, чем Олег Царев или Вадим Колесниченко, в мире, пожалуй, не сыскать. Больший русофоб – разве что Путин.
Да, конечно Путин. Потому что именно Путин на долгие десятилетия лишил великий народ, которым ему выпала честь руководить, исторической перспективы. Именно Путин превратил Россию в энергетический придаток Запада. Именно Путин пытается вычеркнуть русских из современности, превращая их бытие в праздник замшелого лицемерия. Именно Путин своейнеофеодальной экономической политикой на Кавказе, коррупцией и воровством в стране размывает и уничтожает русское культурное и бытовое пространство. Именно при Путине Российское государство вновь стало врагом русской интеллигенции и спонсором разнообразных мерзавцев, выдающих себя за защитников русского народа – а на самом деле методично вытаптывающих то, чем могла бы гордиться Россия. Именно при Путине Российская Федерация вновь превратилась в ту Русофобскую Федерацию, которой она была все советское время.
Но то – в России. А вот у русских Украины появился благодаря Майдану исторический шанс – вместе с украинцами построить новую цивилизованную европейскую страну, которая будет с уважением относиться к ним, как к гражданам, а не как к дойным коровам. В которой можно будет говорить о современных нравственных, культурных и политических ценностях. В которой слова «русский» и «подданный Путина» не будут оскорбительными синонимами.

Фото: andruwkaaa.livejournal.com
Когда Украина станет частью Европы, вместе с ее гражданами разных национальностей европейцами станут и украинские русские. И, по-моему, это прекрасно – что европейцами будут миллионы людей, воспринимающих русскую культуру и русский язык как часть цивилизации именно этого большого континента, гордящегося Чайковским и Чеховым и презирающим авторитарных правителей, которыми так гордится Русофобская федерация Путина. Когда-то, в начале 90-х, кто-то из моих коллег в Москве писал об Украине как о «еще одном русском государстве». Конечно, Украина – никакое не русское государство, но это государство, способное предоставить исторические возможности миллионам русских, которым посчастливилось оказаться вне России Путина. И которые могут стать для этой России Путина впечатляющим цивилизационным примером будущего успеха.
Это одно из обстоятельств, которое заставляет российское руководство делать все, чтобы не отпустить Украину из орбиты криминально-коррупционного «совка». И одно из обстоятельств, позволяющих уверенно говорить, что место русских Украины – на Майдане и рядом с Майданом. И что любой русский человек, думающий о достойном будущем русского народа в Украине и самой России должен не развешивать уши, когда слышит подлую пропаганду о «фашистах» и «врагах России», а сочувствовать протестному движению. Конечно, в этом протестном движении – разные люди, но главное, чего все они хотят – чтобы власть их уважала и чтобы главным был человек, а не властитель. Не того ли все эти столетия хотели люди, спасавшие честь России и воспринимавшиеся ее недалекими правителями с неизменной ненавистью – Чаадаев, Герцен, Лев Толстой, Сахаров?
Именно поэтому украинский Майдан – это еще и настоящий русский шанс.

Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим

http://www.istpravda.com.ua/articles/4d61ab91438ae/

Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим

21.02.2011 _ Петро Вольвач
Версія для друкуКоментарі49
ua.vlasenko.net
Жодного "подарунка Хрущова" не було. 19 лютого 1954 року на прохання Кремля Україна взялася рятувати украй занедбаний Російською РФСР Крим - із розваленою економікою і депортованим населенням. Ось що писала "Крымская Правда" того часу...
"Нерушимая дружба, коммунистическое отношение колхозников к труду в артели им. Калинина видны везде и всюду. Ранним утром по улице прошумели колхозные автомашины: шоферы, а среди них - половина переселенцев с Украины, отправилась в Симферополь за удобрениями.
Спешит на работу в семенной склад бригадир по техническим и масличным культурам Григорий Александрович Шевченко. Он из Канева, с родины великого кобзаря Украины - Тараса Шевченко. В прошлом году его бригада собрала по 34 центнера шалфея с гектара, намного перевыполнив плановое задание.
Сейчас бригада готовит к весне семена. С утра до вечера стучат сортировки и триера. Члены бригады переселенки с Черниговщины - Вера Доля и Софья Сумко показывают пример высокопроизводительного труда всем колхозникам: ежедневно они выполняют почти по полторы нормы.
Колхоз полностью обеспечил себя семенами всех культур для весеннего сева, завершил их очистку, проверил на всхожесть. Семена хранятся в сухом и чистом помещении.
Несмотря на это, агроном МТС в колхозе т. Редько, прибывший в Крым с Киевщины, напоминает заведующему складом переселенцу с Черниговщины т. Гапоненко:
- Посматривай хорошенько, Евгений Михайлович, не сыреют ли, не греются ли семена.
В прошлом году овощеводческая бригада, которой руководит украинец с Умани Павел Криничный, собрала с каждого гектара по 465 центнеров поздней капусты, бригада Савелия Логвинова немного меньше - по 445 центнеров. Это задело самолюбие коренного жителя Краснокрымки, и он решил в этом году во что бы то ни стало обогнать своего товарища.
В этом социалистическом соревновании крепнет дружба бригад, состоящих наполовину из переселенцев с Украины...
И. Поляков. Колхоз им. Калинина Зуйского района.
"Крымская правда", №12 (9417) за 17.01 1954 г.
Здавалося б, політичні діячі, які не мають ніяких стосунків зі спеціалістами з психіатрії, не повинні серйозно перейматися проблемами, на яких історія і саме життя вже давно поставили крапку.
У таких випадках люди зважають на нову історичну ситуацію. З врахуванням її вони і намагаються опікуватися реальними земними справами, перш за все дбати про добробут та благополуччя у своїх оселі, селі, місті і загалом у державі.
Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акту продовжує хвилювати російських політиків.
Викликає подив, що деякі проросійськи налаштовані депутати кримського парламенту (а вони, до речі, є теж громадянами України і мали б опікуватися інтересами держави, у якій вони живуть і яка їх годує), аби підняти свій підупалий політичний рейтинг у суспільстві, продовжують експлуатувати акт приєднання Криму до України у 1954 році.
Намагаючись посіяти розбрат та неспокій у суспільстві, збурити кримське населення, яке тільки почало оговтуватися від політичних і етнічних протистоянь, вони знову нав'язують своїм виборцям думку про неправомочність рішень вищих законодавчих органів СРСР, РРФСР та УРСР стосовно приєднання Кримської області, називають це "подарком Хрущёва", якого виставляють не те що симпатиком, а затятим українським націоналістом.
Аби внести певну ясність у це питання і покласти край політичним провокаціям, інсинуаціям, спекуляціям і пліткам ще раз повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року - прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.
Ми свідомо не використовуємо авторитетні джерела, вирішивши поглянути на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.
Опрацювавши ці джерела, дійшли висновку, що витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році.
Для Криму Велика Вітчизняна війна скінчилася весною 1944-го. Безперечно, упродовж 1941 - 1944 років народне господарство країни зазнало величезних збитків, оскільки півостровом двічі прокочувалися руйнівні хвилі війни.
Руйнівні наслідки війни як в Криму, так і в інших регіонах України, Білорусії та в окупованих областях Росії істотно не відрізнялися. Всім їм протягом тривалого часу не вдавалося досягти довоєнного рівня виробництва. Але в Криму економічна та соціальна ситуація у повоєнну добу виявилася надзвичайно складною, навіть катастрофічною.
Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів та болгар. А в перші дні війни з Криму було вивезено ще й понад 50 тисяч німців, які мешкал тут ще з часів Катерини II.
Отже, загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів.
Про татарського аса-антифашиста Ахмет-хана Султана читайте тут 
Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч.
Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії.
Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю.
У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. По моторошно безлюдних, понищених та пограбованих татарських селищах та садибах бродили лише зголоднілі коти та собаки.
Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості.
Ще важче переселенцям давалася вельми складна й специфічна землеробська культура. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті.
Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).
До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році).
У вельми занедбаному стані опинилися і такі провідні галузі кримської економіки, як садівництво, виноградарство та виноробство.
Порівняно з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів і становила в 1950 році 20 тис. га. На присадибних ділянках фруктові дерева вирубали через непомірні податки, які запровадив батько Сталін, а в колгоспах і радгоспах їх використали на дрова.
Ще невтішніша картина стану сільськогосподарського виробництва Криму у післявоєнні роки вимальовується при знайомстві з офіційними статистичними матеріалами щодо врожайності провідних культур.
Навіть досить побіжне ознайомлення зі статистикою для кожної неупередженої людини переконливо покаже справжню причину "щедрого дарунку Хрущова".
Отже, наберімося терпіння, аби осмислити ці унікальні статистичні дані:
В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі складав 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Відповідно, врожайність провідної зернової культури - озимої пшениці становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га в 1940-му і 4,4 ц/га в 1950 році.
Ще до революції кримські селяни в середньому по регіону в посушливому степу одержували по 5 ц/га соняшнику. В 1940 році, за колгоспно-радгоспної системи господарювання, спромоглися підвищити цей показник лише на 0,8 ц/га. А в 1950 році врожайність соняшнику в Криму становила 1,7 ц/га.
Порівняно з довоєнним періодом вдвічі зменшилась урожайність тютюнових плантацій (з 7 ц/га до 3,3 ц/га), картоплі (з 68 ц/га до 35 ц/га), овочів (з 120 ц/га до 61 ц/га) і в 2,5 раза - винограду (з 26,1 ц/га до 11,5 ц/га).
Істотно знизилась і врожайність садів. У сприятливому для садівництва 1950 році середня врожайність кримського саду становила 42,7 ц/га, а в 1940-му цей показник складав 53,6 ц/га. В наступні роки врожай фруктів у кримських садах зменшився майже вдвічі і варіював у межах 20 - 22 ц/га. В дореволюційні часи майже такий урожай у приватних садах збирали з одного - двох дерев кримських Синапів.
За кількістю поголів'я великої рогатої худоби у всіх категоріях господарств в Криму на початку 50-х років спостерігалось різке відставання від довоєнних показників. Якщо в 1940 році поголів'я великої рогатої худоби сягало 244,8 тисячі голів, то в 1950 році воно зменшилось до 215,9 тисячі голів.
Майже на 50 тисяч зменшилося поголів'я корів (121,2 тис. в 1940-му і 86,3 тисячі в 1950 році), свиней відповідно з 127 тисяч до 84,3 тисячі, овець та кіз - з 961,4 тисячі до 556,7 тисячі голів.
Кримська область у післявоєнну пору з року в рік не виконувала плани державної закупівлі всіх видів сільськогосподарської продукції. В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна (з 425,7 тисячі тонн у 1940 році до 92,9 тисячі тонн у 1950-му), в три рази - тютюну (відповідно з 5,9 до 1,8 тис. тонн), вдвічі - овочів (з 60,3 до 31,1 тисячі тонн), майже в 5,5 раза - картоплі (з 22,7 до 4 тисяч тонн), в 5 разів - ефіроолійних культур (з 9,1 до 1,8 тис. тонн), майже вдвічі - винограду (з 9,8 тисячі тонн до 6,5 тисячі тонн), в 2,5 раза - шерсті.
Значно зменшилась також в області і закупівля худоби у живій вазі - 10,9 тисячі тонн у 1940-му і 8,1 тисячі тонн у 1950 році.
Аби можливі опоненти не звинуватили нас у перебільшенні господарських негараздів Криму, спробуємо на економічний стан регіону у післявоєнні роки подивитися очима самих мешканців області. Для цього погортаємо пожовтілі від часу сторінки "Крымской правды" - органу Кримського обкому КПРС.
У жовтні 1958 року Рада міністрів України вирішила будувати найдовшу у світі тролейбусну лінію Сімферополь-Алушта-Ялта. Перша черга цієї лінії, Сімферополь — Алушта, довжиною 52 км, була побудована та здана в експлуатацію в рекордні терміни — за 11 місяців. Її будували фахівці більш ніж 80 підприємств із 10 міст України.
На фото з Вікіпедії - відкриття лінії на Алушту
Не будемо аналізувати весь період, а зосередимо увагу лише на 1953 році, що віддзеркалює стан економіки, зокрема сільськогосподарського виробництва, напередодні передачі області до складу України.
І зупинимося лише на деяких галузях: виноградарстві, садівництві та овочівництві...
Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов у газеті "Крымская правда" від 1 вересня 1953 року повідомляє:
"Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а в радгоспі "Гірський" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені.
Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйована лише десята частина площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі уражені мільдью та оїдіумом".
Про рівень догляду за виноградниками свідчить і професор П. Т. Болгарєв: "Після садіння рослини лишаються беззахисними від худоби та сільськогосподарських шкідників. Не приділяли належної уваги і догляду за ними. Тому посаджені рослини гинули, державі і колгоспам завдавалося великої шкоди. Темпи посадки попередніх років не можна визнати задовільними" ("Крымская правда", 8 жовтня 1953 рік).
Дуже занедбаною виявилася ця важлива галузь не лише в рядових колгоспах та радгоспах області, але й у спеціалізованих господарствах Кримського виноробного тресту.
За повідомленням кореспондентів "Крымской правды" Г. Тетєнкова і В. Дюніна, навіть у фірмових магазинах не можна було придбати марочні вина "Сонячна долина", "Судак", "Кагор", "Ташли".
Майже половину продукції заводи Кримського винтресту змушені були виготовляти з привізного виноматеріалу, оскільки власного винограду в господарствах вирощували дуже мало.
Зазначені автори пишуть:
"Упродовж останніх років радгоспи збирають вельми низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються.
Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, у радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій.
Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. У радгоспі "Сонячна долина" одержали лише 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. У господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" ("Крымская правда" від 7 червня 1953 р.).
До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Проте упродовж десяти післявоєнних років нові господарі так і не спромоглися відродити цю галузь.
Науковий співробітник інституту "Магарач" П. Кібалов у газеті "Крымская правда" за 11 вересня 1953 року писав:
"Незважаючи на сприятливі природні умови і забезпеченість Алуштинської МТС тракторами, машинами і землеобробною технікою, а також потужну енергетичну базу, урожай винограду в останні роки лишається досить низьким. Головна причина - систематичне невиконання або неякісне проведення агротехнічних заходів. У колгоспах майже не впроваджуються нові досягнення науки та передового досвіду".
Про катастрофічний стан садівничої галузі у післявоєнні роки свідчить інформація Т. Григор'єва з Кіровського району:
"Минулої осені, як і раніше, виноградарі та садівники району не порадували Батьківщину й себе достатком винограду і фруктів. Майже всюди урожай був досить низький...
В колгоспі ім. Маленкова сад посаджено давно. Минулої осені мали б зібрати перші плоди, а їх зовсім не було. Та й чи можна сподіватися на виконання плану і тепер, якщо сад перетворено у випас для худоби" ("Крымская правда", 16 січня 1954 р.).
Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета "Крымская правда" у передовій статті 14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала:
"На жаль, сучасний стан овочівництва у нашій області не задовольняє потреби населення у свіжих овочах у зимовий та весняний періоди. І в цьому році багато колгоспів незадовільно впоралися з посівом насіння і посадкою розсади, несвоєчасно і на низькому рівні провадять догляд за рослинами.
Городи поросли бур'янами, ґрунт своєчасно не розпушується, несвоєчасно проводять поливи. Ранніх овочів колгоспи і радгоспи здали до смішного мало. Масовий збір і здача овочів розпочалися лише в червні.
Усього в Криму на кінець 1953 року нараховувалося лише шість теплиць. У квітні 1953 року облвиконком прийняв постанову про будівництво теплиць в Алуштинському, Бахчисарайському, Євпаторійському, Зуйському, Сакському і Старокримському районах. Проте ця постанова так і лишилася не виконаною ("Крымская правда", 14 серпня 1953 року).
Як же оцінювала стан сільського господарства області в перші післявоєнні роки обласна партійна організація і яку роль відігравала вона у відродженні галузі?
Якщо оцінювати діяльність партійних і господарських органів за кінцевими результатами, то слід визнати, що внесок обласної "керівної і спрямовуючої сили" у той час у розбудову сільського господарства був досить низьким, а діяльність її - малоефективною.
Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону лише за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому вельми складному і примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди з степовою землеробською культурою.
Сьогодні нинішній головний редактор незалежної від совісті та історичної правди газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв та його "боевая подруга" Тетяна Рябчикова, безнадійно хворі на українофобію, намагаються переконати довірливого читача в тому, що "украинское нашествие на Крым" започаткував 1954 рік.
Про історичні українські корені на цій землі не варто дискутувати з фахівцями такого ґатунку. Але ж теперішній шеф "Крымской правды" мав би читати видання своїх попередників. Їх рідна "Крымская правда" 12 січня 1954 року - ще до передачі Криму Україні - писала:
"Глибокої осені 1952 року в колгосп ім. Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 сімей, всі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не ладилося з тваринництвом. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже низькою була трудова дисципліна. Потрібно було вживати рішучих заходів".
Найрішучішим заходом, виявляється, стало переселення у Крим працьовитих українських селян.
"За два роки, - пише кореспондент цієї газети І. Поляков, - у колгоспі здали в експлуатацію свинарник та телятник, кожний на 100 голів, і корівник на 120 голів". "Тепер корівники колгоспу, - захоплюється кореспондент, - являють собою світлі теплі приміщення. На фермах діють підвісна дорога, автопоїлки, працює кормокухня".
На жаль, така ідилічна картина спостерігалася не на всіх фермах і не в кожне кримське село в 1952 році переселяли сотні сімей українських селян. Цей процес значно пожвавішає впродовж весни 1954 року і триватиме в 60 - 70-ті роки.
Якщо бути об'єктивним, то питання про зміну перепідпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов.
Саме тоді його і було обрано першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів поки що залишився Г. М. Маленков. На рішення вересневого пленуму ЦК Кримський обком відреагував лише наприкінці жовтня, тобто майже через 1,5 місяця.
Збори партгоспактиву в Криму провели без серйозного аналізу стану сільськогосподарської галузі, без пошуків і нищівної критики винуватців - так би мовити, по-домашньому.
Головний доповідач - перший секретар П. І. Титов, що і як фахівець відповідав за цю галузь, досить лояльно покритикував апарати обкому і райкомів за недостатнє керівництво сільським господарством. Оратори, переважно секретарі райкомів, наголошували головним чином на похибках обласного управління сільського господарства, керівництва МТС та водогосподарських організацій. Критики на адресу перших осіб області не було.
Першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, який добре знав ситуацію в Криму, така самозаспокоєність кримського керівництва прийшлася дуже не до смаку. Оскільки офіційна звітність та численні скарги переконували у протилежному. Мабуть, саме це й спричинило його таємну появу в Криму глибокої осені 1953 року.
Про Хрущовський візит немає жодної згадки у тогочасній всезнаючій кримській пресі. Лише спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторській поїздці до Криму, свідчать про реальність цього факту.
Шлюз на Північно-кримському каналі (1960-ті). Гігантська іригаційна споруда, побудована у 1961-1971 рр, постачає дніпровську воду з "материку" у Крим - в степові райони, в Сімферополь, Феодосію, Керч, Судак...
На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про "хрущовський дарунок Україні".
На їхнє замовлення в часописі "Новое время" № 6 за 1992 рік він видрукував статтю з тенденційною назвою "Как Хрущёв Крым Украине отдал". Правда, досвідчений журналіст увів ще й другу назву - "Воспоминания на заданную тему".
Олексій Аджубей цією публікацією, на мій погляд, зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній фактично підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю.
За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги.
"Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: "Нас пригнали". З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: "Картопля тут не росте, капуста в'яне". Або раптом вкрай сумне: "Блощиці заїли".
"Чого ж ви їхали у Крим?" - питав Хрущов. - І натовп заволав: "Нас обманули".
За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день терміново виїхав до Києва. По приїзді у Маріїнському палаці він мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Головною темою її стало кримське питання та неприємні враження від поїздки.
Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. "Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку", - переконував він.
Безперечно, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося.
 Про перші депортації з Криму, здійснені Катериною ІІ, читайте тут  
Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. А тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон'юнктурно-спекулятивними.
Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це брутальні шовіністичні вигадки.
Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.
Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними.
Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.
Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим "Крымская правда" галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими "дядьками". Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж "Крымская правда" постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову.
Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року:
"Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование.
Столица Украины - Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев - транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево - корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) - дорожные машины; Кременчуг - асфальтно-бетонные смесители; Прилуки - раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков".
На підставі вивчення наявних матеріалів доходимо висновку, що рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953 - на початку 1954 року. Впродовж цього періоду велася напружена підготовча робота. Проводилася також інтенсивна ідеологічна робота з підготовки кримчан до перемін.
Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Так, тільки в січні 1954 року "Крымская правда" присвячує українській темі такі матеріали, як "Торжество дружбы народов великой Родины", "Нерушимое братство", "Навеки вместе", "Советский Киев" (подається світлина Хрещатика).
А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою "Цвети, Советская Украина". Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки переконливо засвідчують про початок підготовки громадської думки.
Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із престижних центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.
Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. Її порівняно недавно знайдено у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110).
Вже сама назва, а тим більше зміст цього надзвичайно цінного документа переконливо засвідчують справжню причину перепідпорядкування Криму.
Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови.
Шкода, що цей важливий документ до цього часу лишається маловідомим. Запитаймо у нинішніх недолугих кримських політичних крикунів та розповсюджувачів міфу про "подарок
Хрущёва": для чого б це першому секретарю ЦК КПУ забивати голову інформацією про ганебний стан сільського господарства у Кримській області, яка підпорядкована Російській РФСР?
Навіщо Олексію Кириченку опікуватися чужою бідою, коли й у власній хаті проблем було достатньо? У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.
Загалом довідка підтверджує всі раніше названі кризові проблеми кримської економіки.
Тож на підставі цього документа маємо можливість з'ясувати, що ж "дарувало", а точніше, нав'язувало кремлівське керівництво Україні та яким, за висловом сучасних політиків, був цей "орден на грудях планети" у 1954 році?
З довідки дізнаємося, що в 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише три спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня.
За станом на 1 січня 1954 року площа садів складала лише 87 відсотків, а виноградників - 79 відсотків рівня 1940 року.
Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 відсотка, а пташників - на 43 відсотки.
В області не вистачало понад 1 100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. За станом на січень 1954 року в господарствах Криму зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь.
У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців.
Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб.
Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області.
Сьогодні ніхто не повірить у те, що в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць.
Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993). Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій.
"Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?
В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. Але..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125).
"Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав: - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста...".
Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952 - 1953 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема "морського вокзалу, молокозаводу та ін. так і не розпочато" (там же. Арк. 115 - 116). (Цитата з книги М. Лукінюка, с. 193).
Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР "щедрим дарунком" чи накинутим економічним ярмом?
Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у "сталінських університетах", добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести надійне ідеологічне підґрунтя. Ним став досить вигідний і зрозумілий радянським масам ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз'єднання України з Росією.
Цю дату вирішили гучно і широко відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята "вечной дружбы двух братских народов" чудово вписувалася в добре підготовлений кремлівський сценарій.
Подальші події показали, що такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз'єднання, мабуть, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.
16 травня 1954 року, згідно з постановою виконкому Кримської обласної і Сімферопольської міської Рад депутатів трудящих, відбулася об'єднана ювілейна сесія, присвячена 300-літтю возз'єднання України з Росією.
Засідання відбувалося в обласному театрі ім. Горького. 24 травня 1954 року "Крымская правда" писала: "Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату - 300-летие воссоединения Украины с Россией".
В обласному театрі впродовж травня - червня з величезним успіхом йшла п'єса О. Корнійчука "Богдан Хмельницький". 23 травня на центральній площі міста відбувся багатотисячний мітинг.
Після цього грандіозне дійство було перенесене на стадіон "Харчовик". Про його масштаби можна судити з того, що лише чисельність зведеного хору міста Сімферополя та Таврійського військового округу складала 1000 осіб. Ця потужна громада співаків серед інших пісень виконала і "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка.
Не менш урочисто відзначали свято і в інших кримських містах та селищах, у тому числі і в Севастополі. Немає сумніву, що такий розмах і пишноти, влаштовані на півострові, водночас були і святкуванням офіційної передачі Криму Україні.
Реверс ювілейної монети в 5 гривень, випущеної Нацбанком під головуванням Сергія Тігіпка до 50-ої річниці приєднання Криму
 Аверс цієї ж монети. 25 колосків туго перетягнуті Дніпром - символ того, що об'єднана Україна буде багатою і сильною
Як відомо, з юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР здійснена бездоганно. Сьогодні на підставі наявних матеріалів є можливість простежити процедуру вирішення цього питання, яке деякі російські політики, позбавлені історичної пам'яті, піддають ще й нині сумніву.
Всіх їх відсилаємо, аби подолали історичну безграмотність, до відповідних документів, а "гаспадина" Бахарєва - до архівних підшивок, зокрема до газети "Крымская правда" від 19 лютого 1954 року. Нехай випускник київської ВПШ надолужує змарнований там час та виправдовує гроші українських платників податків.
Після належного проходження "кримського питання" по всіх інстанціях в РРФСР та в УРСР і ретельного обговорення його на засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року одноголосно ухвалила Указ "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР".
"Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики".
У пресі, в тому числі і кримській, його було опубліковано 27 лютого. Наступного дня, 28 лютого 1954 року, газета "Крымская правда" вже вийшла як орган Кримського обкому КПУ.
Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року. Згідно з існуючим законодавством, рішення про зміну існуючих кордонів між республіками за їхньою згодою могла ухвалити лише Верховна Рада СРСР. Закон було прийнято у такій редакції:
"О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР.
ЗАКОН ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР
Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:
1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.
2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР".
Наприкінці березня 1954 року в Києві відбувся XVIII з'їзд КПУ. Виступаючи на ньому, перший секретар Кримського обкому Д. С. Полянський зазначив:
"Сегодня на съезде мне хотелось бы кратко доложить вам о самой молодой области Украинской республики - Крыме. Решение Верховного Совета СССР о передаче Крымской области в состав Украинской республики является свидетельством дальнейшего укрепления единства и нерушимой дружбы русского и украинского народов в великой и могучей семье народов Советского Союза.
Крым и Украину роднит, помимо общности экономики, территориальной близости, тесных хозяйственных и культурных связей, еще и общность многовекового исторического развития.
Передача Крыма в состав Украинской республики, безусловно, положительно скажется на всестороннем и более быстром развитии Крымской области и будет содействовать дальнейшему развитию экономики Украины.
Трудящиеся Крымской области с исключительным удовлетворением встретили заявление секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Украины тов. Кириченко о том, что со стороны правительства Украинской республики и Центрального Комитета Коммунистической партии Украины будет уделено должное внимание дальнейшему развитию народного хозяйства Крыма и повышению материального благосостояния трудящихся области. В этом трудящиеся Крымской области убеждены".
Безперечно, Дмитро Полянський не помилився, сподіваючись на економічну підтримку Кримської області Україною. Треба відверто визнати, що вона, за рахунок зменшення фінансування інших областей та капіталовкладень в інші регіони України, була всебічною і величезною.
Якщо говорити образно, у 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув, повторюся, ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати ще й вкрай занедбаний Російською РФСР Крим.
Швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва вже в перше десятиліття після передачі Криму Україні - найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова.
Тож орденом "на грудях планети", за висловом Пабло Неруди, він став уже в складі України.

Гордон: На хрена мне такой президент и такая оппозиция, а не пошли бы они все на х...?

http://gordonua.com/news/maidan/Gordon-Na-hrena-mne-takoy-prezident-i-takaya-oppoziciya-a-ne-poshli-by-oni-vse-na-huy-10873.html?fb_action_ids=696258890397476&fb_action_types=og.likes&fb_source=other_multiline&action_object_map=%5B1387996481422927%5D&action_type_map=%5B%22og.likes%22%5D&action_ref_map=%5B%5D
Известный украинский писатель, журналист и телеведущий Дмитрий Гордон опубликовал открытое письмо.
Гордон: На хрена мне такой президент и такая оппозиция, а не пошли бы они все на х...? / Гордон

Фото: Дмитрий Гордон / Facebook
Мы – не рабы, рабы – не мы (цитата из Букваря)
Последние три месяца многие мои российские друзья задают мне один и тот же вопрос, на который в России им никто не дает ответа: что происходит в Украине? – и я хочу им сегодня на него ответить.
Дорогие Евгений Александрович, Иосиф Давыдович, Александр Яковлевич, Роман Григорьевич, Анатолий Михайлович, Слава, Тамара и Валера, чтобы объяснить происходящее, нужно начать с начала, то есть с 1917 года. В рабской стране, где рабство прочно засело в генах, в стране, которой необходимы царь и кнут, произошла революция, результатом которой стало системное и планомерное истребление лучших, мыслящих и все понимающих. Геноцид генофонда длился все 70 лет советской власти: людей, которые не хотели быть винтиками в дьявольском механизме, расстреливали, вешали, топили на баржах, морили голодом, гноили в лагерях, ну и в лучшем случае высылали за пределы страны. Уничтожение человека человеком, издевательство над человеческой личностью и растаптывание достоинства стало отличительной особенностью бесчеловечного государства под названием Советский Союз, которое один из самых успешных президентов США Рональд Рейган очень точно назвал Империей Зла.
Отдельно взятая человеческая жизнь, Богом и мамой данная, не ценилась здесь никогда, и поэтому бросали в топку ради ложных идей, глупости и тупости тысячи, миллионы и десятки миллионов неповторимых, единственных, рожденных для счастья и любви людей. "Бабы еще нарожают", – сказал "гениальный" советский полководец маршал Жуков, безжалостно бросавший на верную смерть полки, армии и фронты. Лично для меня символ и суть моей советской Родины – битва за Берлин. 45-й год, конец войны, советская армия у стен Берлина, но взять его обязательно необходимо к 1 Мая, и поэтому бросают на хорошо укрепленные Зееловские высоты мальчишек и погибают в этой мясорубке за несколько дней до конца войны полмиллиона ребят, но зато живет государство, и щедрым дождем сыплются на военачальников в Кремле звания и ордена.
К власти во всех странах мира неизменно приходят худшие – особенно у нас. Потому что лучших не подпускают туда на пушечный выстрел
В 1991 году Украина стала независимой, но эта независимость свалилась на нее с неба, как подарок, потому что, по большому счету, никто за нее не боролся. Просто провалился путч ГКЧП и три лидера России, Украины и Белоруссии: Ельцин, Кравчук и Шушкевич – поняли, что самое время избавиться от кремлевского начальства и стать каждому в своей вотчине первым. С тех пор процесс формирования лидеров и политической элиты шел в Украине нелогично и несправедливо.
Когда-то мудрейший патриарх украинской литературы Павло Архипович Загребельный, с которым мы дружили, сказал мне, 30-летнему, что к власти во всех странах мира при всех формациях неизменно приходят худшие – особенно у нас. Я не поверил, спросил: "Почему?" – и он грустно ответил: "Потому что лучших не подпускают туда на пушечный выстрел".
Логики в том, что в 2004 году на пост президента Украины реально претендовал Виктор Янукович, нет никакой. Дваждый судимый, дважды сидевший зек, выходец из региона, где в 90-е жестокий рэкет с многочисленными убийствами и исчезновениями бизнесменов расцвел пышным цветом, человек малограмотный и малообразованный…
07_jan_220114_01
Виктор Янукович. Фото: Александр Хоменко / Gordonua.com

Когда в декабре 2004 года, поправ все права граждан на свободное волеизъявление, Центральная избирательная комиссия официально объявила Януковича президентом Украины, сраженный этой вопиющей несправедливостью, я немедленно поехал на "5 канал" и вышел в прямой эфир с призывом к соотечественникам выйти на Майдан и отстаивать будущее страны. Да, Ющенко, за которого я голосовал, оказался далеко не идеальным президентом, да, он бездарно упустил время и не оправдал наши надежды, но только представьте себе, что было бы, если бы Янукович  пришел к власти еще тогда, в 2004-м.
Вспоминаю свой разговор в Харькове с Геннадием Кернесом  накануне очередных президентских выборов 2010 года. "Никогда, – сказал я ему, – Янукович к власти уже не придет". И он ответил: "Ты ничего не понимаешь – этот народ хочет схавать зека". Кернес оказался абсолютно прав: этот обдолбанный и оболваненный лживой пропагандой и информацией народ действительно захотел "схавать зека", хотя кто кого схавал – вопрос риторический. Можно сколько угодно говорить о продажных и коррумпированных политиках, о циничных и лживых депутатах, о наглых и бездушных чиновниках, но почему никто не думает об избирателях – продающихся за стакан гречки, покорных и молчаливых, довольствующихся малым и жаждущим до сих пор царя себе на голову? Интересно, а так называемые офицеры и генералы – армейские, милицейские и СБУшные – нормально себя чувствовали, когда вешали портреты зека на стены своих кабинетов? А жители восточных регионов никогда не задумывались, что их элементарно обворовывают и недодают то, что принадлежит им по праву? Медленно, но верно Украина шла и продолжает идти к трагическому финалу: образование загибается, здравоохранение лежит, милиция, прокуратура и суды коррумпированы насквозь, справедливости – самого главного – нет и, увы, не предвидится.
Единственным выходом мне представлялось вступление Украины в ЕС. Да, ЕС – не панацея: и там, и в Соединенных Штатах Америки много недостатков, но лучшей системы никто пока не придумал, а самое главное – что государства там строятся на уважении к отдельно взятой человеческой личности.
Партия регионов напоминает мне хорошо организованную преступную группу во главе с паханом
Когда Янукович заявил, что Украина будет подписывать Ассоциацию с ЕС, я воспрял духом, потому что не важно, под чьим руководством идти в Европу, – важно в ней быть: законодательство Евросоюза то, что большинству из нас так ненавистно, исключает или строго регламентирует. Ну, а теперь внимание: перехожу, собственно, к причине, из–за которой, на мой взгляд, Украина погрузилась в хаос и кровь.
Приняв решение об Ассоциации Украины с ЕС, президент собрал депутатов от Партии регионов – партии, не имеющей ровным счетом никакой идеологии и напоминающей мне хорошо организованную преступную группу во главе с паханом. Несколько часов Янукович убеждал их: людей, среди которых множество агентов влияния России, идти в Европу, чем вызвал у целого ряда депутатов совершенно справедливое возмущение: как же, мол, так – мы же кормили своих избирателей обещанием сближаться с Россией, а теперь что же, меняем свой курс?! Тем не менее, приняв уже решение, Янукович заткнул рот всем, а одного депутата – Маркова – даже в тюрьму посадил. Для наглядности: типа, не перечьте мне, а то и вас подобное ждет.
Увидев такое развитие событий, регионалы начали дружно голосовать за все евроинтеграционные законы. Оставалось принять всего несколько, и в этот момент Янукович сказал европейцам: "Ребята, мы все приняли, осталось сделать один шаг, но мне, во–первых, нужна поддержка на выборах 2015 года, во-вторых, об освобождении Тимошенко забудьте, и, в-третьих, дайте денег – хорошо бы 160 млрд евро, к тому же, как мы их потратим, интересоваться не надо".
Европейцы в ответ охренели. "В 2015 году, – сказали, – на выборы, конечно, идите, но они должы быть абсолютно честными, прозрачными и демократичными, за чем мы будем пристально следить. Тимошенко отпускать все-таки нужно, а деньги, да еще в таком количестве, да еще и бесконтрольно…  Нет уж, мы – пас".
Ну, а теперь представим рассуждения Януковича. Без помощи сильных партнеров стать президентом второй раз нереально, если Тимошенко выйдет, почти 100-процентный риск оказаться в ее же камере, ну и, наконец, казна пуста до такой степени, что бюджетникам и пенсионерам платить нечем. Вот тут Янукович и проделывает кульбит – обращается с этим же предложением к российским партнерам и находит там полное понимание.
01_rada_7961_big_01
Верховная Рада Украины. Фото: Александр Хоменко / Gordonua.com

Разве мог я представить, что в мирную пору из окон горящего Дома профсоюзов будут выбрасываться прямо на асфальт люди?
Картина маслом: изнасиловавший собственную фракцию и склонивший ее к броску на Запад президент в считанные дни меняет вектор и идет на Восток, не понимая при этом, что выросло новое поколение людей с незасоренными произведениями Ленина мозгами, бывающее за границей и видящее собственными глазами преимущества европейской цивилизации, и, наконец, имеющее благодаря Интернету доступ к любой информации. Возмущенные этой резкой сменой курса и обманом своих надежд, люди вышли на улицы Киева: десятки, сотни тысяч людей – умных, честных, просветленных, с хорошими глазами и достоинством на лицах. Они выходили и выходили, в дождь, в снег и в мороз, но власть их не слышала, власть начала их разгонять силой, избивая и обостряя ситуацию до предела. Что происходило в Украине в последнее время? Шла война власти с собственным народом: с убийствами, похищениями и поджогами. Украинцы – миролюбивейший народ – стали стрелять друг в друга, взаимное ожесточение достигло предела, на улицах Киева началась бойня.
Я родился, вырос и всю жизнь, за исключением двух лет армии, прожил в Киеве, здесь родились мои родители и я знаю, что Киев всегда был спокойнейшим городом. Я хорошо помню весенний Крещатик, фиолетовое небо, не заморские, коррупционные, а наши красивейшие каштаны, счастливых молодых людей, играющих на первомайские праздники прямо на мостовой в "ручеек", и часы на Доме профсоюзов, по которым всегда сверял время. Разве мог я представить, что в мирную пору из окон горящего Дома профсоюзов будут выбрасываться прямо на асфальт люди? Разве мог я когда-нибудь вообразить, что в самом сердце Киева, в Мариинском парке, будут не просто избивать, а методично добивать окровавленных людей и что в мой город завезут неведомо откуда дебилов с марсианскими лицами, так называемых "титушек", которым раздадут оружие, из которого они будут хладнокровно стрелять в киевлян?
06_dom_220214
19 февраля, пылающий Дом профсоюзов. Фото: скриншот онлайн-трансляции

"Кто в этом виноват?" – задаю я себе вопрос. И отвечаю на него: Виктор Янукович, которого наш несчастный народ легитимно избрал президентом. Президент в моем понимании – отец нации, и если дети не могут найти общий язык, их надо выслушать, найти компромисс и объединить, а если не можешь, какой же ты к чертовой матери президент и кому ты такой нужен? Жаль, что не оказалось с Януковичем людей, которые смогли бы ему растолковать, что никогда война с собственным народом победой не кончается, что ни одна идея, ни одни деньги человеческих жизней не стоят.
Сегодня оппозиция подписала с Януковичем соглашение о досрочных выборах в конце года, а я недоумеваю: и что, все это время президентом моей страны будет оставаться человек, утопивший Киев в крови? Человек, виновный в убийстве десятков и ранениях сотен людей, – кровавый палач и просто самодовольно-надменная скотина? "На хрена мне такой президент? – говорю я себе, – и такая оппозиция? А не пошли бы они все на х...?" Я твердо знаю: руководит нами не президент, не оппозиция, не депутаты и чиновники, а историческая закономерность. И заключается она в том, что Украина обречена быть достойной и счастливой европейской страной.
С первого класса запомнил я фразу из Букваря: "Мы – не рабы, рабы – не мы". Люди, которые героически защищают три месяца основополагающие человеческие ценности и права, дарят мне и моим соотечественникам самое главное – надежду. Надежда умирает последней.
08_jq_
Ни один нормальный человек не может без боли смотреть на то, что происходит сейчас в моей Украине! Все эти прекрасные лица убитых (вы специально самых красивых отстреливаете, суки), вся эта кровь, все эти взрывы и стрельба. Это ужасно!!! Ужасно!!! И я плачу и скорблю о каждой капельке крови этих людей!
НО я бы хотела сказать о том, что именно сейчас, именно рядом с этой смертью я вижу очень много Жизни!
Крутейшие юные ультрас , которые так грациозны на барикадах и еще успевают немного пококетничать… это Жизнь!
Взрослые и богатые мужики, загружающие свои дорогие машины ящиками с лекарствами и сверяющиеся по блекберри со свежими новостями Евромайдан СОС… это Жизнь!
Изысканные девушки “модельной внешности”, которые передают в линии брущатку на передовую.. .это Жизнь!
“Лютые” бабушки: более храбрые, чем все загоны Самообороны (со всем уважением к последним (я кстати давно предлагаю сделать там Сотню Бабушек))), которые стоят без респираторов под газами (и фиг ты им его дашь!), для того, чтобы “Вы молодые хорошо жили”… это Жизнь!
Героические врачи с уставшими лицами, которые тщательно проверяют твои лекарства, чтобы случайно не взять чего-то, что у них есть и не обделить другую больницук… это Жизнь!
Женщины, которые покупают в аптеках лекарства на 100 грн и просят поторопится “пока не началось”… это Жизнь!
“Секс- символы” современного Майдана - “Правый сектор”, которые становятся нашей надеждой в сложных ситуациях (“А вы не знаете, что там делает Правый сектор?") с чисто военной организованостью, которые таааааак радуются сникерсам и шоколадкам… это Жизнь!
Домохозяйки, которые носят по палаткам домашнюю еду и даже чуть стесняются, что ее “мало”… это Жизнь!
Люди в палатках, которые просят ничего им не приносить, а просто “приходить в гости и поговорить”, а потом оказывается, что они в свободное от Майдана время ходят в театры и неплохо в этом деле разбираются… это Жизнь!
Все жители пригородов, про которых принято было говорить “моя хата скраю”, которые палками останавливают автобусы вооруженного беркута… это Жизнь!
Дедушки, котрые бросаются под беркут в атаке, чтобы “не досталось молодым”… это Жизнь!
Этот чудесный каскадер, который спас людей из горящего дома Профсоюзов, пока не приехала пожарка и люди, которые снизу кричали ему “Молодец” – это все НОВАЯ, БОЛЬШАЯ, НЕПОНЯТНАЯ И ПРЕКРАСНАЯ ЖИЗНЬ!!!
Есть конечно люди, которые в патриотизме видят фашизм (много наших СМИ им в этом помогают) либо думают, что ничего не происходит, Или оправдывают свой страх (понимаю, там бывает страшно) тем что “всех вас потом обманут” (может быть, и что???). Но это не то, о чем я пишу, это не про Жизнь.
Сейчас на Майдане и во всей Украине есть только Жизнь и Смерть, Добро и Зло. Все остальные выдумки – это разговаривание с собой о себе))).
И я желаю нам ЖИТЬ! Всем нам ЖИТЬ!!! Для этого просто нужно осознать действительность, понять, что настоящее ОЧЕНЬ рядом! Простите за пафос, просто в данной ситуации мы все, как говорил наш БЫВШИЙ президент “романтики”))).